Перші олігархи в Україні з’явились за часів президентства Леоніда Кучми, вкоренились у політиці за Віктора Ющенка і від того часу вони зосередили у своїх руках фактичну владу в Україні. Олігархи монополізували ринки природних ресурсів і продають їх людям та підприємствам за цінами, які визначаються «з голови», а не завдяки умовам здорової конкуренції на ринку.
Теза боротьби проти олігархату лунала з уст мало не кожного політика, який йшов до влади. Усі президенти, очільники партій та навіть окремі депутати обіцяли боротись із олігархами, проте досі все це залишалось лише словами.
Так, нещодавно парламент ухвалив у другому читанні закон, який має сприяти «запобіганню загроз національній безпеці, пов’язаних з надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)». Тепер, щоб вважатися олігархом, людина повинна відповідати щонайменше трьом з чотирьох критеріїв: брати участь у політичному житті, мати значний вплив на ЗМІ, бути бенефіціаром або контролювати природну монополію чи бізнес, що займає монопольне становище на одному з ринків, мати у власності активи на 1 млн прожиткових мінімумів.
Така нібито позитивна ініціатива, звісно ж, має свої недоліки, а суспільство розділилось на два табори – симпатиків та противників закону. Одні стверджують, що це необхідна норма, яка допоможе врегулювати вплив найбагатших українців на політику та економіку держави, що збагатить казну держави. Інші ж впевнені, що це фарс, який так і залишиться законом «на папері», оскільки держава не зможе чітко контролювати його дотримання. Крім того, експерти бачать у новому законі інструмент боротьби за сфери впливу між представниками влади.
То чому українська влада аж тепер взялась за олігархів, чи справді цей закон спрямований на боротьбу із ними і яким чином можна контролювати його дотримання?
Про це журналісту ІА «ПІКА» розповіли правозахисник і адвокат Сергій Войченко та політичний експерт і юрист Юлія Соловйова.
Чому раніше жодна влада не намагалась вирішити питання діяльності олігархів?
Сергій Войченко:
Справа у тому, що і цей закон зовсім не спрямований на врегулювання проблеми діяльності олігархів в Україні. Він просто є елементом «внутрішньовидової» боротьби, яка сьогодні розгорається в нашій державі між самими олігархами. Це відбувається дуже цікавим шляхом: в «ручному» режимі певна особа може визнаватись, або не визнаватись олігархом. Тобто, якщо певна комісія чи будь-який інший орган не захоче визнавати людину олігархом, вона ним не буде, а якщо хтось назве так свого політичного опонента – то прошу дуже. РНБО – це ручний орган. Іншими словами, це міжусобні війни, які жодним чином не пов’язані із боротьбою проти олігархату.
Це або війна між самими олігархами, або спроба «вичистити» територію України для заходу до нас транснаціональних корпорацій, як це свого часу було в Польщі. Там також почали боротись із місцевими олігархами, начебто їх побороли, але природа за своєї сутністю не терпить порожнечі – відразу після «зачистки» олігархів на ринок зайшли міжнаціональні компанії, які просто почали нищити Польщу.
Юлія Соловйова:
Думаю, це пов’язано із тим, що раніше будь-яка влада в Україні мала свою чітко сформовану систему і це питання не виносилось на топ-рівень. Крім того, новій владі треба відповідати за свої слова, адже вона себе позиціонувала як «не олігархи» і «нові обличчя», а насправді виявилось, що і там є свої групи впливу, в результаті чого ті ж олігархи знову опинились при владі. Мені здається, що це одна із зон відповідальності президента. Якби він у свій час не дав такої обіцянки, то й закону такого, думаю, теж би не було.
Чи допоможе нам цей закон забрати монополію в олігархів?
Сергій Войченко:
Важелі впливу, яких позбавлять олігархів, отримає не держава, а ті, хто зараз при владі
Є декілька шляхів вирішення проблеми олігархів. Перший – це антитрестівське законодавство, яке було у Сполучених Штатах у кінці ХІХ – початку ХХ століття. Воно унеможливлювало створення природних і неприродних монополій. Тобто, якщо навіть у вас багато грошей, ви не зможете все сконцентрувати у своїх руках.
Другий спосіб – це так званий російський варіант. Там ФСБ вирішує, кому що слід робити. Когось посадили, а хтось лишився і тепер вони називаються друзями Володимира Путіна. Але якщо йому щось потрібно, як наприклад збудувати Кримський міст, то вони наввипередки біжать виконувати його забаганки, аби тільки їх не чіпали.
Український закон також не вирішує ключової проблеми олігархату – монополії. Її може вирішити антимонопольне законодавство й антимонопольний комітет. Цей закон – це просто спроба погратися у політику. Ми розуміємо, що вже почалась підготовка до наступних президентських виборів, кампанії вже стартували і всі прекрасно розуміють, що команда Зеленського почала цей виборчий процес. Все дуже просто.
Нам кажуть, що цей закон буде боротись із олігархами, та що ми отримаємо натомість? Хто отримає ті важелі впливу, які мали олігархи? Держава? Ні. Тоді хто? Ті, хто буде боротись із олігархами. Держава цього не робитиме, а цим займуться люди, які сьогодні при владі. Коли журналіст звільняється із роботи у ЗМІ, його функції просто виконує інший журналіст.
Юлія Соловйова:
Закон може допомогти лише в тому випадку, якщо будуть сумлінно і злагоджено працювати всі правоохоронні структури. Я ж вам скажу як правозахисник – вони не працюють. Вони реально щось роблять, якщо справа є замовною, за гроші або по телефонному дзвінку. Тобто, питання не в самому законі, а в тому, що він, як і багато інших, може лишитись лише формальністю «на папері», а реалії будуть зовсім інші.
Біда цієї влади полягає в тому, що вона не гребує популістичними речами. Тобто, це може й хороші ініціативи, але контроль за їх виконанням і вся система, яка має працювати над імплементацією цих законів, просто не працює. І чим далі від Києва, тим гірше.
Як можна контролювати дотримання цього закону?
Сергій Войченко:
Зараз жартують, що після ухвалення цього закону у журналі Forbes з’явиться рейтинг найбагатших тещ. Насправді, структура бенефіціарного власника розкривається доволі легко і це вже питання, наскільки зможуть довести вплив тієї чи іншої особи на ЗМІ і наскільки та чи інша людина зуміє цей вплив приховати. Варіантів ухилитися від розкриття реального власника багато, але є й багато методів, як можна визначити його. Хто цим має займатись? Якщо ми говоримо про ЗМІ, то це Рада ТБ та радіомовлення. Також є Міністерство юстиції, яке також визначає і вираховує структуру власників. Тобто, методи є, головне, аби вони працювали. А для того, щоб вони працювали, все треба робити чесно і прозоро.
Юлія Соловйова:
Цей закон запрацює лише тоді, коли люди долучаться до контролю за його виконанням
Я вже навіть боюсь щось коментувати з цього приводу, якщо чесно. Ми створили повно структур – НАБУ, НАЗК і такі інші – але замість того, щоб виконувати свою роботу, вони «сидять на зарплатах» і висловлюють своє незадоволення з того чи іншого приводу. Це мають робити структури, які працюють. Тобто, якщо контроль за тим чи іншим процесом лежить у зоні відповідальності якогось органу, то він має це робити не «з-під палки». Але, як я вже казала, вся система правоохоронних органів не працює, як слід. У нас за допомогою телефонного дзвінка відкриваються і закриваються провадження, про що може бути мова?
І, все ж, я вважаю, що нам варто починати із громадянського суспільства. У нас дуже мало свідомих людей, які готові приєднуватись до процесу контролю. Я б залучала суспільство до цього, бо коли люди так роблять, то воно працює. Наприклад, коли влада у місцевих громадах пробує переступити закон, люди починають приходити на сесії, активізуються ветерани російсько-української війни і так далі. Тобто, саме фактор долучення громадськості до контролю якихось процесів допомагає адекватно працювати органам влади. Ми маємо змусити працювати правоохоронну систему, зробити її публічною за допомогою людей. Я в це вірю, бо я це бачу на місцях. Люди мають брати участь в управлінні державою, а не сидіти на дивані, бути вічно незадоволеним владою і приходити на вибори раз на 4 роки. Я маю приклади громад, де влада пробувала ухвалити недоброчесні рішення чи не виконувала умови вже ухвалених, то до них просто приходили люди, вони ходили на сесію, долучались до контрольних комісій, піднімали питання у пресі, залучались місцеві ЗМІ і це працювало. Починали потім розбиратись, хто гальмує процес, хто перешкоджає і тоді воно все вирішувалось. Тому цей закон запрацює лише тоді, коли люди долучаться до контролю за його виконанням. Тільки тоді цей функціонал запрацює, як у Європі, – системно.
